ДВІ ВІЙНИ – ОДНЕ СТРАЖДАННЯ
Листи польських дітей з німецького концентраційного табору в Лодзі (1942-1945)
Листи українських дітей часів триваючої війни (2022-2023)
„ Люба матусю…”
Хліб, цукор, налисники, цибуля, фрукти, сіль, мармелад, мило, голки та нитки, олівець, рукавички, сімейні фото, молитовник... У листах дітей з табору видно як на долоні все, що забрала в них війна. Близькість батьків, їжа, школа, усе спокійне та хороше життя.
„Дорогий тату...”
„(…) Ми спали, сидячи на стільцях при вході, дуже холодно та мокро (…) був якийсь хліб та шматок ковбаси з холодильника (…). У нас забирають телефони (…). На третій день Оля заплакала уві сні. А потім згорів перший будинок (…)”.
Німецький концентраційний табір
Polen-Jugendverwahrlager Litzmannstadt – німецький концтабір для польських дітей. 2-3 тисячі маленьких поляків у віці ввід 1 до 16 років. Голод, хвороби, побої, туга, холод, непосильна робота. Єдине таке місце в охопленій Другою світовою війною Європі.
Росія вторгається в Україну
Лютий 2022 р. – Росія вторгається в Україну. Змінюється навколишній світ, а страждання найменших залишаються незмінними. Війна знову забирає дитинство, тепло і спокій рідного дому, близьких...
„...також вишліть посилку якнайшвидше...”
„...я тебе люблю, якщо я це ще не пізно сказав...”
„...я дуже вірю, що ти виживеш...”
„Люба Мамусю, прошу тебе, прийди до мене”
ДВІ ВІЙНИ – ОДНЕ СТРАЖДАННЯ
Листи польських дітей з німецького концентраційного табору в Лодзі (1942-1945)
Листи українських дітей часів триваючої війни (2022-2023)
„ Люба матусю…”
Хліб, цукор, налисники, цибуля, фрукти, сіль, мармелад, мило, голки та нитки, олівець, рукавички, сімейні фото, молитовник... У листах дітей з табору видно як на долоні все, що забрала в них війна. Близькість батьків, їжа, школа, усе спокійне та хороше життя.
„Дорогий тату...”
„(…) Ми спали, сидячи на стільцях при вході, дуже холодно та мокро (…) був якийсь хліб та шматок ковбаси з холодильника (…). У нас забирають телефони (…). На третій день Оля заплакала уві сні. А потім згорів перший будинок (…)”.
Німецький концентраційний табір
Polen-Jugendverwahrlager Litzmannstadt – німецький концтабір для польських дітей. 2-3 тисячі маленьких поляків у віці ввід 1 до 16 років. Голод, хвороби, побої, туга, холод, непосильна робота. Єдине таке місце в охопленій Другою світовою війною Європі.
Росія вторгається в Україну
Лютий 2022 р. – Росія вторгається в Україну. Змінюється навколишній світ, а страждання найменших залишаються незмінними. Війна знову забирає дитинство, тепло і спокій рідного дому, близьких...
„...також вишліть посилку якнайшвидше...”
„...я тебе люблю, якщо я це ще не пізно сказав...”
„...я дуже вірю, що ти виживеш...”
„Люба Мамусю, прошу тебе, прийди до мене”
Едвард Баран
мені було 14 років
Xлопець із Сосновця. У таборі страждав від численних важких хвороб. Він повністю так і не одужав. Фотокартка висвітлює ступінь фізичного винищення дітей у лодзькому таборі.
„Люба Мамусю […] тістечок і хліба якомога більше, також баночку мармеладу та меду, цибулі, солі, цукру та сахарину, замок. Сорочки та светр, також вишліть посилку якнайшвидше, вівсянки, картоплі, хліба й масла […]. Усім вітання”.
Зенон Болевський
мені було 10 років
Десятирічний хлопець із Мосіни. Після війни залишився сиротою.Його батько за конспіративну діяльність був замордований німцями у Форті VII у Познані.Mама, сестра та тітка загинулив концтаборі Аушвіц-Біркенау.
„Дорога тітонько, я отримав листа й 2 посилки, за що вам сердечно дякую. Але на роботу я не ходжу, бо погано бачу. У мене запалення очей. Якщо мені буде щось потрібно – то вам напишу. Переказую теплі та сердечні вітання. Надішліть значки”.
Казимир Габрисяк
мені було 13 років
Tринадцятирічний скаут з Познані. Був арештований німцями та ув’язнений в лодзькому таборі за проведення конспіративної діяльності. Також багато років після війни страждав від хвороб, яких набув у таборі.
„Любі мамо й тато, сестри, брати та тітки. (…) просив би вас, щоби вислали мені посилку - 2 буханки такого хліба, як ти завжди, мамо, пекла вдома. І трохи цукру, меду та м’ясної пасти і мармеладу, а масла не треба, бо багато не маєте. І баночку гірчиці. Пляцка не треба, бо не маєте достатньо борошна. І молитовник, тільки не від святого причастя, бо ушкодиться, і медальку”.
Уршула Качмарек
мені було 13 років
Tринадцятирічна дівчина з Познані. Арештована під час облави. Cтала першою жертвою німецьких злочинів у таборі на Пшемисловій. Була закатована 9 травня 1943 р.
„Любі Батьки, я знаходжуся в Лодзі, в таборах. Дуже вас прошу, Люба Мамусю, надішліть мені посилку, трохи мила й порошку. Надішліть фартух та трохи їжі. Залишайтеся з Богом”.
Богдан Коньчак
мені було 8 років
Bосьмирічний хлопець із Мосіни. Ув’язнений у таборі разом із молодшим братом. Його батько був замордований німцями у Форті VII в Познані. Мама пережила концтабір Равенсбрюк.
„Люба Тітонько, передачу я забрав, за що Вам дякую від самого cерця. Дорога Тьотю Реню, вишліть мені трохи кров’янки, ковбаси й пляцок, один хліб і ложку”.
Гертруда Новак
мені було 13 років
Tринадцятирічна дівчина з містечка Шміґель. Була ув’язнена в Ліцманштадт разом із братами Єжи та Едвардом. Війну пережила тільки вона та її найменший брат. Батько загинув у познанському Форті VII. Мати та дві сестри були замордовані в концтаборі Аушвіц-Біркенау. Єжи, після того, як йому виповнилося 16 років, німці вивезли з Лодзі та його слід зник.
„Я прибираю кімнати й виконую іншу роботу. Єжи повернувся зі шпиталю здоровий, зараз знову захворів на запалення легенів і в нього вода у боці. Сильно хвилююся, щоби йому не стало гірше. У нас була тітка, привезла нам вже на свята їжу”.
Тадеуш Разневський
мені було 9 років
Дев’ятирічний хлопець iз Лодзі. Був ув’язнений у таборі на Пшемисловій разом із старшим за нього на один рік двоюрідним братом Єжи. Після війни написав та опублікував свої спогади.
„Люба Мамусю, прошу тебе, прийди до мене на побачення, і ще раз тебе прошу, Кохана Мамусю, прошу тебе, не забудь прийти до мене на побачення. Мамусю, завершую свій лист, бо не мав що писати”.
Євген Сєнницький
мені було 10 років
Десятирічний хлопець з Мазовії. У лодзькому таборі страждав від численних важких хвороб. У день відкриття воріт табору з приводу крайнього виснаження не був у стані власними силами покинути барак.
„Кохана Мамусю, на початку свого листа повідомляю, що я здоровий, чого й тобі бажаю (…) як захочеш приїхати, то напиши до пана керівника про перепустку. Кохана Мамусю, пришли мені кальсони та сорочку”.
Ян Спихала
мені було 13 років
Tринадцятирічний хлопець із Ґрудзьондза. 18 січня 1945 р., у день втечі німецької залоги з табору, був у стані крайнього виснаження. Завдяки допомозі жителів Лодзі повернувся додому.
„(…) прошу фляки, гірчицю, цибулю, часник, сахарин, сіль, пудинг та 5 кубиків Маggi для бульйону. Якщо мамуся зможе, також прошу шаль, бо моя згнила, коли я був хворий, панчохи, онучі, рукавички, бо холодно на вулиці зараз, шнурки до ременю, і може якійсь светр та маленький олівець, і прошу папку для листів із картону. Залишайтесь із Богом”.
Єжи Томчак
мені було 10 років
Десятирічний хлопець з Лодзі. Арештований під приводом нелегальної торгівлі. Ув’язнений разом із молодшим за нього двоюрідним братом Тадеушем. У німецькому концентраційному таборі для польських дітей він отримав номер 719.
„Бо я хвилююся й просив би, щоби ти до мене приїхала на побачення в суботу. І прошу тебе, щоби принесла мені значки, мило, порошок і мої фотокартки, голки та нитки і олівець, і щоби принесла фрукти, та якомога більше хлібу й мармеладу, сахарин або цукор, і пару вишень (…)”.
Ангеліна
Україна
„Татусю, любий!
Як прикро, що ми не можемо жити в одній країні!Дуже сумую за тобою. Мені боляче, що ти зараз живешу постійному жаху та обстрілами, дуже хочу обійнятитебе. Дякувати Богу, що ми з мамою на польській землі.Але я дуже сумую за тобою і всіма рідними: Вікою, Кірою,бабусями Катрусею і Томою, дідусями Сашком та Ігорем, Лєрою. Хочу щоб скоріше закінчилася війна! Хочу щоб наша Україна стала вільною! Люблю тебе, сумую!
Твоя донечка
Ангеліна”
Даніл
Херсон
„Добрий день Дідусь!
24 лютого мав бути звичайним днем у моєму безтурботному житті звичайного хлопчика з Херсонщини. Я мав йти до школи, гратися з друзями, сестричкою. Але цей день став найстрашнішим у моєму житті (…) довелося виїхати (…) Дідусю, ти перебував дев’ять місяців в окупації, але вистояв (…) місто щодня обстрілюють, але ти тримаєшся і далі продовжуєш допомагати. Я тебе дуже люблю, бережи себе. Ми обов’язково повернемося”.
Ім'я невідоме
Україна
„Привіт мій любий татусю!
Ми дуже за тобою сумуємо. Нам дуже прикро, що коли почалася війна, ми вимушені були з Евою та мамою поїхати до чужої країни. Ми вже звикли тут жити, але наша люба країна і рідний дім є найкращі. Дуже скоро закінчиться війна і ми повернемося додому і здійснимо всі наші мрії і бажання. Татусю, ми дуже тебе любимо і чекаємо нашої з тобою зустрічі”.
Софія Громадська
мені 10 років
На момент повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну навчалася в 5 класі середньої школи в Миколаєві. У перший же день війни виїхали з мамою з міста, проживали декілька тижнів в різних місцях України. На початку березня прибули до Польщі (Здунська Воля).
„Ця клята війна зруйнувала всі мої плани на майбутнє! Війна рознесла нашу родину по різних країнах. Я дуже сумую за татом, братом, дідусями та бабусею, двоюрідними сестрами та братами, за друзями та родичами, найкращою подругою. Місто Миколаїв кожен день атакують російські солдати. Я вірю в наш народ та Збройні сили України”.
Михайло мені 11 років
та Мирослава мені 6 місяців
Хода
На початку вторгнення проживали з батьками в селі Миколаївське Миколаївського району. Довгий час тут був епіцентр боїв за Миколаїв. Передова. Разом із мамою змушені були втікати з рідної землі до Польщі. Зараз знаходяться в м. Ольштин. Батько - Руслан Хода, 37 років - загинув 4 серпня 2022 року в бою з російськими окупантами на Херсонщині. Був командиром відділення розвідувального взводу 36 бригади Морської піхоти. Тіло досі немає можливості забрати.
„Тато, привіт! У мене все добре і маю надію, що в тебе також. Я тебе люблю, якщо я це ще не пізно сказав, я дуже вірю, що ти виживеш, хоча ж ти не відповідаєш (...). Усі хвилюються за тебе і плачуть”.
(31.07.22)
Марк Кожанов
Я скоро народжуся...
Марк народився 7 червня 2022 р. у Кракові.
Його мама мусила втікати з Одеси, будучи на останніх місяцях вагітності, 27 лютого 2022 р. Наразі знаходяться в Польщі.
„Близько 5-ї ранку ми з мамою прокидаємось, ми чуємо літак і вибухи (…). Страшно, працює протиповітряна оборона. Ми дивимось новини. Мама плаче, мені погано також. Тато знайшов нам прихисток в Польщі. Ми в Кракові. Ми чекаємо закінчення війни”.
Аліна Mорозова
мені 17 років
На початку російського вторгнення проживала з батьками в Миколаєві.4 березня 2022 р. виїхала з мамою до Польщі. Рішення про переїзд далося дуже важко. Була шокована й розчавлена. Не планувала полишати дім, родину, місто, приятелів, улюбленого собаку. Її життя змінилося кардинально.
„Я до останнього не розуміла як таке може бути, коли над твоєю головою літають військові літаки,по вулицям міста їздять танки, усюди тривають бої і будинок здригається від вибухів (…). Я увесь час переглядала новини в телефоні й, як усі, чекала відбою тривоги та завершення цього жаху (…)”.
Ярослава мені 8 років
і Тамара мені півтора місяці
Овсяннікови
На момент початку вторгнення проживали в місті Херсон. Від 1 березня 2022 р. й до кінця місяця перебували під російською окупацією. Залишили місто 26 березня 2022 р. Сьогодні знаходяться з мамою та бабусею в м. Констанца (Румунія).
„У моїй країні війна. Нам довелося покинути свій дім. Ми були в різних містах Румунії. За цей час моя сестричка сильно виросла. Тут добре, але це не мій дім. Я дуже скучила за своїм життям в Херсоні. Україна переможе і ми повернемося додому”.
Софія мені 8 років
і Катерина мені 2 місяці
На початку російського вторгнення проживали з батьками в Харкові. Переховувалися в підвалі батьків матері, який на сьогодні вщент зруйнований. Виїжджали з міста з мамою 1 березня у напрямку Кременчук-Одеса-Молдова.
„Багато дітей в метро сиділи (…). Вони нічого не усвідомили (…) Нашого підвалу вже нема (…). Це перший обстріл касетними бомбами. У дівчат почалася істерика. Ми сиділи під «Градами». Декілька ночей. Сподівалися, що завершиться. Ми чітко під димом. Жах (...).”
(зі слів мами)
Маруся Ведмідь
мені 8 років
На початку повномасштабної війни проживала в Гостомелі. Невдовзі місто було окуповане росіянами. Підвал, в якому Маруся переховувалася разом із родиною, контролювався чеченцями. 17 березня вибралися з мамою з окупації та через Білорусь, Польщу, Естонію дісталися Ірландії, де перебувають зараз.
„(…) ми спали сидячи на стільцях на вході, дуже холодно і мокро (…) був якийсь хліб і кусочок ковбаси з холодильника (…). Чеченці вибили двері ногою, забігли. Хасан, саме так звали того, що навів на нас зброю (…). У нас забирають телефони (…). Оля заплакала уві сні. А потім згорів перший будинок (…) одна жінка згоріла живцем. На ранок померла жінка з іншого підвалу. Кладовище під нашим домом почало розширюватися. У ніч з 8 на 9 березня померла бабуся (…) Лікар так і не прийшов. Військові сказали, щоб ми її закопували як є. Замість ексгумаційного пакету запропонували сміттєвий (…)”.